Donbas 2014 till the Present
Коли я падаю на підлогу і вигризаю криком паркет,
і мій відчай з ненавистю оживають у кожному гені,
у мій хребет упиваються свистом уламки ракет
і вибуховою хвилею розривають мені легені,
і я більше не можу кричати, чуєш, як я хриплю,
аж тягнуть до мене долоні глухі святі на покутті,
коли витікає з очей на паркет усе те, що люблю,
і збирається кульками сліпучо-ядучої ртуті,
яка застигає на язику, немов на ножі,
і тріскає, як виноградинка, мокро і тихо,
і голос у роті з'являється – не мій, незнайомий, чужий:
"Дихай, моя нездоланна і сонячна, дихай!"
Ольга Криштопа
When I fall to the floor and gnaw the parquet with a scream,
and my despair and hatred come alive in every gene,
fragments of rockets whistling into my spine
and an explosive wave rips my lungs,
and I can't scream anymore, you hear me wheeze
deaf saints in penance stretch their palms to me,
when everything I love flows out of my eyes onto the floor,
and gathers balls of blinding and caustic mercury,
which freezes on the tongue, as if on a knife,
and cracks like a grape, wet and quiet,
and a voice appears in my mouth - not mine, unfamiliar, someone else's:
"Breathe, my invincible and sunny, breathe!"
Olga Kryshtopa